Щоб вижити, вручну збирали сіль

Така вже властивість людської пам’яті – згадувати про своїх батьків, коли їх вже нема, а також про їх життя і те, про що вони нам розповідали. Мабуть пам’ять в дитинстві найвразливіша й найгостріша за будь-який період в житті кожної людини. Саме спогадами про своє дитинство навіяні твори багатьох письменників-класиків. Розповіді про голодомор від моєї мами Марії (дівоче прізвище Московка) – в моїй пам’яті відбилися доволі ясно та повно. У той час, у 60-х роках минулого століття, ці розповіді носили скоріше виховний характер, адже на офіційному рівні це було заборонено. Але люди є люди – пам’ять про горе не викреслиш. Тих, хто пережив «голодомор» 1932-1933 років на сьогодні лишилося дуже мало – одиниці, адже народженим в 1925-1927 роках вже виповнилося 91-93 роки, тож звертаємося до своєї пам’яті і пам’яті наших батьків.
Моя мама – Московка Марія Тарасівна, 1921 року народження, в сім’ї була другою за віком (була ще старша сестра). В Чонгар, що на Херсонщині, мій дід переїхав в кінці 20-х років і осів в одному з хуторів під татарською назвою Гайди. За словами матері, саме на її плечі та плечі старшої сестри Олександри лягла тяжка праця по догляду за молодшими дітьми (на той час їх вже було шестеро). Чонгарські степи у 20-30-х роках являли собою цілину, орної землі майже не було, то ж нові переселенці обробляли цілинну, ще недоторкану землю хто чим міг, від примітивних плугів з волами та кіньми у вигляді тягла, до перших (в основному американських) тракторів невеликої потужності, що мали деякі сільськогосподарські комуни, яких на той час в Чонгарі було біля десятка.
Недалеко від поселень в Чонгарі лежало тоді й зараз лежить озеро Сиваш (недалеко від станції Сальково, що поблизу Новоолексіївки). Саме туди моя мама зі старшою сестрою пішки (а це більш, ніж 15 кілометрів) ходили збирати сіль, що природним чином відкладалась на поверхні майже сухого озера, яке, особливо влітку, часто пересихало. Це, за словами моєї мами, й рятувало сім’ю від голоду, адже сіль вони міняли чи то на крупу, чи то на зерна кукурудзи і навіть на хліб.Також разом з дітлахами і меншими братиками вони ходили в степ і виливали там ховрашків, а потім несли їх додому, де з них батьки вже готували їжу.

(Детальніше у номері газети) 

Сергій Білецький

Читайте также:

Добавить комментарий

%d такие блоггеры, как: