Трудова міграційна хвиля переходить в цунамі

Ось уже і настав новий, 2019-й, рік. Черговий рік надій та сподівань на покращення рівня життя На жаль, багатьом з нас минулий рік не приніс радості та заможності. Україна очолила список найбідніших країн Європи. Наші діти, а в декого вже і онуки шукають для себе кращої долі за межами нашої країни. Слово «заробітчани» стало синонімом нашої бідності та неспроможності нинішньої влади витягнути країну з глибокої ями. Щоб там не говорили, які б аргументи нам не приводили – але цьому явищу немає виправдання.

Вперше, починаючи з минулого, 2018-го, року, ми стали біднішими за Молдову, вже не говорячи, про країни Східної Європи -Чехію, Польщу, Словаччину та інші, які увійшли в Європейський Союз. Здобуток президента України Петра Порошенка – безвізовий режим, відкрив дорогу за кордон багатьом із українців, здебільшого молоді. Вже на цей час, за офіційними даними інформаційних агентств України, за кордоном на постійній основі знаходиться більш, як 3,2 мільйони заробітчан з України. А якщо враховувати тимчасове(сезонне) перебування наших громадян за кордоном, то ця цифра вражає – від 5 до 7 мільйонів! В одній тільки Польщі на заробітках перебуває близько 2 мільйонів українців.

Напрямок міграційного руху помітно змінився – від Росії до країн Європейського Союзу. І це ще не все, вже зараз аналітики прогнозують відтік кваліфікованої робочої сили не тільки у вже традиційну Польщу, але й у такі країни, як Німеччина, Чехія, Норвегія, де заробітна плата на порядок вища, ніж у тій же Польщі.

Найбільше люд виїжджає із західних областей країни., Це, передусім, стосується Львівщини, Іванофранківщини, Тернопільщини, Рівненщини. Але останнім часом намітилась стійка тенденція від’їзду на заробітки також і зі Східних та Центральних областей України. Це явище досить небезпечне для економіки нашої держави. Тільки вдумайтесь – кожна п’ята працездатна людина (як вже було зазначено, більш, ніж 3,2 мільйона) знаходиться на заробітках за кордоном! І це не просто працівники — переважна більшість з них це кваліфіковані робітники, багато мають середню спеціальну і вищу освіту.

Відтак, виникає закономірне запитання – а звідки ж взяти державі гроші для наповнення того ж пенсійного фонду, для подальшого збільшення заробітної плати, якщо в країні працює лише 11-12 мільйонів людей працездатного віку! От і виходить, що безвіз, це як «ящик пандори», який відкрили і не знають, що далі з ним робити!
Якщо ж поглянути на історію еміграції у світовому масштабі, то це явище притаманне і невід’ємне для країн із слабким рівнем економіки і, зазвичай, властиве майже всім країнам на тому чи іншому етапі соціального розвитку, але тільки бідним.

Сумна статистика свідчить, що Україна входить до трійки країн із найбільшою трудовою міграцією — це Китай, Мексика, а далі ми. Не забуваємо при цьому, що трудова міграція мексиканців відбувається в основному в США, які граничать з Мексикою. Що ж стосується Китаю, то тут дуже проста арифметика — це найбільш чисельна за населенням країна світу. А що ж у нас? Це явище в Україні виникло не сьогодні і не вчора, воно почалося з кінця 90-х років, коли економіка країни знаходилася в глибокій стагнації. Тоді, здебільшого, на заробітки за кордон їхали «відчайдухи» на свій страх і ризик і це явище не було масовим, скоріше носило індивідуальний характер.

Саме на початку 2000-х років автор цієї статті також пройшов нелегку долю заробітчанина. Але тоді були зовсім інші передумови, ніж зараз. Історія заробітчан кінця 90-х, початку 2000-х років знайома мені не з чужих слів.. Тоді їхали навіть не стільки заробити, скільки побачити – що ж саме представляє собою отой «загниваючий капіталізм», який все гниє та ніяк не перегниє . Їхали на свій страх і ризик, хто як – одні відкладали останню копійчину на цю поїздку, іншим було трохи «легше» — брали в борг, були й такі, що щось продавали й відкладали. В середньому тоді це коштувало від 700 до 1000 американських доларів та ще й на закордонний паспорт від 100 до 200 доларів. На той час це було ой як недешево, адже безвізового режиму ще не було й близько. Настільки я знаю з приватних розмов, людей, що виїхали тоді з нашого селища на «заробітки» було не так і багато, десь 5-7 сімей (деякі з них і понині перебувають за кордоном). Тоді вектор поїздок прямував в основному на Іспанію, Португалію та Італію. На той час сьогоднішні країни трудової міграції, такі, як Польща, Чехія, Словаччина, ще не мали стабільної економіки, а,отже, і привабливих заробітних плат, тому в той час не дуже і цікавили заробітчан. Найбільш «гостинною» у цьому плані, на відміну від інших, як на мене, була Іспанія, та й кліматичні умови тут досить прийнятні і привабливі. І головне, іспанці ставилися до нас як до себе рівних, більше того, іноді у приватній розмові вони заявляли, що вважають нас більш освіченими. Може це й правда, але одне не на нашу користь, це те, що іспанці більш вихованіші й більш відкритіші за нас. На мою думку, це, певним чином, пов’язано із великим впливом католицької церкви на виховання дітей в кожній іспанській сім’ї. Головним висновком таких «трудових міграцій» того часу було й залишається те, що ми, як українці, нічим не поступаємося тим же іспанцям, або італійцям, але живемо набагато гірше від них!

На сьогодні міграційна хвиля в Україні вже переходить в цунамі і це вже небезпечно. Це не могло не відбитися й на міграційній ситуації у нашому селищі, все менше й менше нашої молоді я бачу на вулицях – немов випарилися. Раніше, приблизно пів року тому, маршрутки були переповнені (в основному поїздками в Мелітополь). На цей час вони напівпусті та й кількість рейсів зменшилась, як сказав один з водіїв: — «що ви хочете, молодь поїхала в Польщу і тепер нема кому їздити в Мелітополь на роботу». І це правда. Навіть у прилеглих будинках, де я раніше досить часто у повсякденні зустрічався з деякими молодими людьми, тепер їх більше не помічаю. Раніше, в розмові зі мною, вони неодноразово скаржилися на дуже низьку заробітну плату у нашому районі і не тільки, а навіть в Мелітополі. Недарма кажуть в народі – «риба вибирає, де глибше, а людина – де краще», тому молоді й поїхали за кордон у пошуках отого кращого життя.

У більшості людей, з ким мені довелося спілкуватись, неоднозначне ставлення до заробітчан. Одні ставляться доброзичливо, інші засуджують цю тенденцію, третім все одно, але я, як людина, що добре знає проблеми нашого селища та району в цілому (працював тут з 1979 року) – не можу піддавати критиці ці тенденції від’їзду в пошуках «кращого» життя хоч і кажуть – що «добре там, де нас немає». Більшість із нас, напевне, вже знає, що в країни Європейського Союзу робоча віза видається терміном на півроку потім на півроку робиться перерва і знову на півроку відкривається робоча віза. З деякими власниками «євроблях» мені пощастило поспілкуватися, адже більшість із них приганяли автомобілі польської реєстрації, а, значить, працювали там. З цих розмов витікає така інформація – найгірша робота в Польщі це, по-перше – праця на складі вантажником (з 4-ї години ранку — чотири години підряд) з конвеєра завантажувати автомобілі; по-друге – праця на м’ясокомбінаті (перепад температур, холодильні камери, різкий неприємний запах); по-третє – праця в полі по збору врожаю овочів, фруктів, ягід, як правило від 6-ї години ранку до 6-ї години вечора (низька заробітна платня від 80до 100 злотих за день). Найкращих 5 робочих місць в Польщі – це по-перше – будівництво (зовнішнє та внутрішнє) із зарплатнею від 10-15 злотих за годину; по-друге – робоче місце на кондитерській фабриці (можна працювати жінкам і чоловікам, всі забезпечуються житлом); по-третє – робочі місця на складах магазинів (стабільність умов праці); по-четверте – робочі місця на заводах (найкраще корейських, тут забезпечуються спецодягом, житлом та одноразовим харчуванням); по-п’яте – робочі місця за спеціальністю (електрики, зварювальники,слюсарі та інші, зарплатня від 12-14 злотих за годину). Все це корисно знати тим, хто вже наважився на робочу візу. До цього треба додати ще й приємну новину для від’їжджаючих на заробітки в Польщу — вже з 1 січня 2019 року робоча віза буде видаватися терміном не на півроку, як раніше, а на цілий рік. Це пов’язано, насамперед, з відтоком частини українських заробітчан до Німеччини, де умови праці кращі та й зарплатня набагато вища.

Як зупинити цю тенденцію? Адже може статися така ситуація, що в Україні, скоро нікому буде працювати. Нехватка робочої сили негативно позначиться на рівні розвитку економіки країни. Готового рецепту на це немає. Щодо розвитку нашого селища та району в цілому, то, щоб подолати трудову міграцію – необхідно створювати нові робочі місця. У нас в інфраструктурі майже зовсім відсутні промислові підприємства, бо на місці зниклих (сільгосптехніки, сільгоспхімії, заводу «Стандарт», молокозаводу та інших) так і не з’явилися нові підприємства. Одними тільки фермерськими господарствами в районі цю проблему не вирішиш, тому що значна частина з них ледь-ледь зводить кінці з кінцями, а тих, що розвиваються – одиниці. Окрім того, потрібно підвищити значимість самої професії фермера, адже багато хто з молоді безпідставно ігнорує важливість цієї праці. А от світовий досвід навпаки, показує важливість та велике значення для економік країн фермерських господарств. Керівникам на місцевому рівні потрібно залучати інвестиції в розбудову всієї інфраструктури, а не тільки райцентру.

Питання зменшення відтоку молоді за кордон за один день не вирішиш, потрібно реанімувати всю економіку та державне управління. Для цього потрібна державна програма, якої, на жаль, і досі немає. Але якщо це не зробити сьогодні – завтра буде пізно.

Матеріал підготував Сергій Білецький

Читайте также:

Добавить комментарий

%d такие блоггеры, как: