КРИЗА, ДОВЖИНОЮ В 27 РОКІВ

Саме так і не інакше. До такого висновку я дійшов, вивчаючи матеріали, які доступні кожному. Дивіться, у 1990 році ВВП України, що була на той час у складі СРСР, становив десь біля 1% від світового і був другим після Російської Федерації. Тоді Радянська Україна була локомотивом у розвитку індустрії та сільського господарства в Радянському Союзі. Навіть керівники, при яких успішно розвивалися проекти в сільському господарстві та промисловості були вихідцями з тодішньої УРСР (згадаймо М.С.Хрущова та Л.І. Брежнєва). Але плинув час, і ось в далекому 1991 році замайоріли горизонти незалежності. Це була ейфорія, велике піднесення всього народу. Ось вона свобода – зовсім поряд.
На той час навіть найбільші прагматики пророчили незалежній Україні велике майбутнє. Повна впевненість у майбутньому, великі сподівання народу! Кожен день, як свято – з таким відчуттям у перші роки незалежності люди йшли на роботу. Але тоді не думали про головне, про те, що починаючи із часів возз’єднання з Російською імперією з нас щодня цілеспрямовано і методично вибивали дух свободи та закріпачували. Більше, ніж 300 років в складі тодішньої молодої агресивної Російської імперії та більше, ніж 70 років у складі Радянського Союзу зробили свою справу – від волелюбства, вміння господарювати на власній землі у більшості українців залишилися тільки навички на генетичному рівні. Часи Хмелю, як в народі тоді називали гетьмана України Богдана Хмельницького, часи Запорізької Січі, з якої й починалася народно-визвольна боротьба українського народу проти тодішньої Речі Посполитої, як кажуть, «канули в літа». То були останні «острівці» свободи. Навіть зараз, через призму часів, витікають уроки, які не використало тоді у своїй боротьбі за незалежність Українське гетьманство. Брехня, зрада та недовіра один до одного – це основні синоніми тодішньої народно-визвольної боротьби Українського народу, що й позначилося в кінці кінців на втраті своєї незалежності.
Історія – це минуле, але вона має дуже велику цінність в сенсі аналізу помилок. На жаль, не в нашому випадку. У дев’яності ми заковтнули повітря свободи і майже задихнулись. А, може, повітря було не таке, чи ми не ті!? Ні не це! Ми просто не знали з чого починати, або що конкретно робити. Ніхто не знав. Усі робили вигляд, що у нас все добре і, таким чином дурили самі себе. І знову на поверхню виплила брехня та зрада, як і тоді. Знову амбіційність взяла гору над здоровим глуздом. Тягар «радянського» менталітету, такий, як звичка чекати вказівок зверху, або того, що зараз приїде великий «дядя» і скаже, що робити, відсутність власної ініціативи — все це заважало будувати нові суспільні та виробничі відносини уже в незалежній Україні. Головним же недоліком нашої ментальності була відсутність почуття господаря та рішучості у своїх намірах, страх перед нововведеннями, сумніви.
Ми ніколи не були багатими, але й до жебрацтва, як зараз, ніколи не доходили. Країна за 27 років незалежності стала однією із найбідніших в Європі. ВВП з 1% від світового в 1990 році впав до 0,35%. Тільки вдумайтесь, зменшилось майже в три рази! Промисловість зараз працює на 30-35% від своїх можливостей, а сільське господарство, яке дехто називає локомотивом нашої економіки, на 40-50%. Чому так вийшло!? Хто в цьому винен!? Відповіді потрібно шукати в дуже неприємному аналізі розвитку не тільки економічних, але й суспільних відносин. На жаль, ця тематика не популярна в Українських ЗМІ. Але ж коли потрібно сказати правду, як не зараз?
Я з глибоким почуттям відповідальності пишу цю статтю, адже все своє свідоме життя був свідком історичних змін, що діялися в нашій країні, особливо в роки здобуття незалежності. Окрім цього, я бачив життя там, як кажуть, за «бугром». І не тільки бачив своїми очами, але й відчував на дотик, спілкувався з багатьма людьми і мені є про що сказати.
Почну з того, що не подобається чути багатьом з нас – говорити правду про наш великий народ. Може він і був колись великим, але з часом, на мою думку втратив свою величність. Він втрачав її, коли без жодного пострілу віддав Крим «зеленим чоловічкам», коли віддав Донбас покидькам з так званого «русского мира». Так, він був величним, коли вийшов на майдан, але треба говорити відверто, майдан — це крик душі збіднілого народу, це був, насамперед, протест проти свавілля діючої тоді влади.
Але коли ми говоримо про тих, хто при владі, то забуваємо про те, що вони – це ми, наше дзеркальне відображення. Вони йдуть у велику політику саме від нас, із нашого середовища. Саме ці люди з бурхливої епохи 90-х, як і більшість із нас, окрім молодого покоління, що з’явилося вже після 90-х. Саме вони в лихих 90-х силою віджимали підприємства, привласнювали те, що їм ніколи не належало. Це було майже скрізь, по всій території. Беззаконня й рекет – символ кінця 20-го століття у нас, на відміну від країн Східної Європи, що пізніше увійшли в Європейський Союз і де правили інтелектуали від інтелігенції.
Ми пишаємося тим, що в нас багато вишів. Так, дійсно, у нас їх більше за кількістю, ніж наприклад, в Німеччині та Франції. А філіалів скільки, що можна й не злічити. Але яка якість освіти у нас і там? Можна тільки здогадуватись. І це при тому, що у нас кожен третій молодий спеціаліст жодного разу не працював по своїй спеціальності. Про якість нашої вищої освіти говорить вже те, що багато із студентів технічних вузів навіть не знають таблицю множення, не говорячи вже про логарифми та тригонометричні функції!
Ми кричимо – у нас найбільше чорноземів, найбільше землі сільськогосподарського призначення. А знаєте ви, шановні читачі, що природна родючість наших земель різко зменшилася?
Про нашу політичну еліту не можна сказати жодного доброго слова. За каденції уже п’ятьох президентів, починаючи з Леоніда Кравчука і закінчуючи теперішнім президентом Петром Порошенком, у нас так і не з’явився президент-державник. Якість народних депутатів від Верховної Ради з кожним роком гіршала, і, на думку багатьох, зараз вона не відповідає вимогам сучасності. Приймалися сотні, тисячі законів, більшість з яких не відповідають потребам сьогодення. Усі роки нашої незалежності відсутня спадкоємність, колективна відповідальність. Як правило, нова влада винуватила своїх попередників у всіх «смертних» гріхах. А потім, коли ці попередники ставали новою владою, вони звинувачували вже своїх попередників, які були раніше владою. А що ж про колективну відповідальність опозиції з існуючою владою, які регулярно міняються місцями, перед народом? А нічого! Більше того, все у нас проходило в «ручному» режимі управління – закони писалися персонально під кожного «нового» президента. Мінялися закони, робилися поправки до Конституції – більше, ніж поправки до цього основного закону держави за всю історію існування Англійського парламенту! Одному з президентів(здогадуєтесь про кого йде мова?) навіть переписали автобіографію, в якій прибрали дворазову судимість! В нормальній демократичній країні це неможливо!
Вище я писав, що в 1990 році ВВП України становив 1% до світового, але я не сказав про те, що людські заощадження, коли Україна входила до складу СРСР, були заморожені й довгий час (по цей день) не виплачені. Багато з людей так їх і не дочекались. Правда, була «Юлькина» тисяча, але на цьому і все.Наша країна майже весь час знаходилась і знаходиться в стані «технічного дефолту», це коли зобов’язання по своїх внутрішніх боргах держава не виконує (в даному випадку по заощадженнях пострадянського періоду).
Щодо проведення економічних реформ в Україні, то тут більше запитань, ніж відповідей. Так звана пенсійна «реформа» це не що інше, як «псевдо реформа». У всіх, хто вийшов на пенсію до 1 жовтня 2017 року забрали коефіцієнт оцінки 1-го року стажу, який становив 1,3 до реформи. І це відняли у людей, які створювали ВВП країни у 80-90-х роках, який втричі перевершував ВВП сьогоднішній.
Зараз держава виживає за рахунок зубожіння пенсіонерів. Не донарахування пенсій становлять більше, ніж 30%. Навіть індексація пенсій, яку провели в березні, носить більше популістський характер напередодні виборів, адже індексували 2018 рік до 2017-го, а потрібно було до 2016-го. І знову «ручний» режим, який вигідний існуючій владі, а не народу України. Як сказав визначний співак гурту «Океан Ельзи» Станіслав Вакарчук –«ми маємо форму без змісту».
Майже всі реформи, що проводились, були зроблені під тиском світової спільноти, якби не цей тиск їх могло б і не бути. Найбільш успішною, на думку багатьох, є проведення реформи з децентралізації. Дійсно, це крок вперед. Реформування системи права в Україні так і не відбулося. Створення НАБУ (національне антикорупційне бюро), НАЗК (національне агентство запобігання корупції), САП (спеціалізована антикорупційна прокуратура) – не вирішили головного питання – ефективної боротьби з корупцією в Україні. Їх створення та утримання обійшлося країні в суму біля 1 мільярда гривень! Насірови, Коломойські, Онищенки досі собі гуляють на волі, хоча завдали державі величезних збитків. Особливо пан Коломойський, сума збитків від виведення капіталу в офшори з Приватбанку, який раніше належав йому, по оцінках міжнародних експертів, становить більше, ніж 2 мільярди доларів.
Створення антикорупційного суду в Україні проходило з великими потугами під тиском Європейської спільноти. Продовжуючи мову про реформи, слід сказати, що саме за правління нинішнього президента Петра Порошенка їх було проведено більше, ніж за весь час до початку його каденції. Найбільшим же здобутком, на мій погляд, було створення безвізового режиму з країнами Євросоюзу та одержання Томосу від Вселенського Патріархату для єдиної помісної православної церкви України. Але й перебільшувати цієї події не треба. На жаль, наша помісна православна церква не змогла вплинути ні на війну на Донбасі, ні на зраду багатьох наших співвітчизників при окупації Криму. Багато нашої молоді далекі від необхідності відвідувати церкву, а якби віра була в душі кожного українця, то, може, й не було б гібридної війни та окупації Криму.
Але серед усіх реформ в Україні не проведена головна реформа країни – реформа нашого менталітету, або образу мислення. Наша ментальність – в історичному забутті. Брехня, заздрість, скритність, байдужість («моя хата скраю, нічого не знаю») – це, на жаль, синоніми нашого життя. Всі чогось чекають, може манни з неба? Ось такі ми з вами.
У багатьох з політиків існує манія «популізму», особливо в цьому приспіла Юлія Володимирівна. В будь-якій іншій країні Європи вона вже давно була б «політичним трупом». Дивує та агонія, в якій старі можновладці чіпляються за владу. Що їх так туди жене? Не вмієте, тікайте! Дайте простір чесності й умінню! Олег Валерійович Ляшко – великий «реформатор» вже скільки років бігає з вилами, може вже годі бігати? Так звані партійні блоки – це не що інше, як «кишенькові» партії їх лідерів. Ані ідеології, ані серйозних програм, а лише загальні декларативні лозунги! Як можна будувати парламентську республіку не маючи серйозної партійної системи в Україні? Адже парламент базується, насамперед, на дуже сильній партійній основі. Потрібні системні зміни – це і закон про фінансування виборчої системи, адже зараз без 2,5 мільйонів гривень навіть талановита людина не пройде до списку кандидатів. Потрібен також закон про невідворотню кримінальну відповідальність за підкуп виборців, причому з обох сторін! Потрібне повне перезавантаження всієї політичної й економічної системи країни. І найголовніше – країні потрібен президент-державник, якого, на жаль, за всю історію незалежної України ми так і не дочекалися.

Сергій Білецький

Читайте также:

Добавить комментарий

%d такие блоггеры, как: